top of page

Інтерв’ю з військовим: «Померти – легко, а ти спробуй вижити»



Андрію Кунику – 26 років. До повномасштабного вторгнення він був барменом, мріяв про стабільність та гарний заробіток. Але доля склалася інакше: участь у бойових діях, околиці Бахмута, прикордоння Сумщини, поранення. В квітні 2023 р під час виконання бойового завдання Андрій отримав численні ушкодження правої сторони: постраждало око, обличчя, рука, в тілі безліч уламків. У вересні ми зустрілись з Андрієм та його мамою в офтальмологічному центрі “Новий Зір” в Києві, де він готувався до операції по підготовці до протезування та встановленню імпланта правого ока. Нам повезло, за словами військового він ще пару місяців тому не захотів би спілкуватись з нами, а сьогодні він готовий говорити про себе і життя.


Перед фронтом: життя та мрії


– Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?


– Я жив у Борисполі, працював барменом близько 6 років. Але хотів більшого – і не лише грошей, а й респектабельності. Спробував змінити роботу, подавшись на вакансію Turnaround Coordinator (той, хто керує кейтерінгом та вантажниками, коли літак на землі – ред.) у бориспільський аеропорт. Я пройшов три співбесіди та навчання, закінчив практику. От-от мав складати іспити й мене б взяли у штат. Але, виходить, життя керується власними законами.


Як ви потрапили на фронт?


– У перший день війни, 24 лютого, прокинувся від дзвінка товариша: «Андрюха, ти в порт сьогодні не йдеш, ніякого стажування». Я сприйняв це як жарт, бо мав ненормований графік роботи і був дуже невиспаний: одночасно працював і в пабі барменом, і стажувався. Я вирішив спочатку виспатись, а потім розбиратись, що за війна. О 9 ранку прокинувся, відкрив телефон, погортав стрічки телеграму, подивився відео... Я знав, що маю зробити: зібрати речі, зібрати всю рідню в одному безпечному місці з підвалом, а сам маю йти разом з хлопцями у військкомат.

Хлопці – це наша невеличка команда зі страйкболу, мої друзі – вже були у військоматі, але там лише записали наші дані у зошит: “Бачите скільки номерів? Нам поки нікого не треба”.


В цей час вже почав формуватись добробат “Сектор безпеки” в Борисполі, спочатку це було відділення ТРо, яке згодом перетворилось на 67 бригаду. На третій день війни ми зібрали речі і записались в “Сектор безпеки”. В перші дні панувала дезінформація: на кожне “хтось десь їде” ми вибігали майже без зброї, без плит, бо плити тоді тільки варилися в підвалі, кудись бігли, пів ночі стояли на дорозі…

Я не хотів, щоб російські військові опинились біля мого дому, заборонили мені жити так, як я хочу. Пізніше розкрилися подробиці про Бучу й Ірпінь, про дівчат в підвалах, катування, почалась ексгумація людей... Все це “нагрівало”. Я не міг уявити, що з моїми рідними могло б статися те, що було з людьми в передмістях Києва.. Мабуть, певною мірою мотивувала злість. Це для мене стало мотивацією.


“Високі ціни на яйця, дефіцит солі та блекаути – нічого цього не було в моєму житті. У мене були зовсім інші пригоди”


Життя на фронті: втрати та нові виклики


Андрій не отримував грошей за військову службу в ТРо, допоки офіційно не потрапив у штат ЗСУ. Сім'ї доводилося продавати речі, щоб забезпечити кращим спорядженням, яке до того ж ще було дуже складно знайти


– Згодом ми з друзями вирішили йти в регулярну армію, знайшли підрозділ в Сумах, який згодився нас прийняти без дозволу військомату в травні 2022 р. Тільки після прийняття присяги з’явились кошти, за які можна було щось купити зі спорядження та обладнання. Після тренувань, навчань та отримання зброї стало цікавіше, ніж на блокпостах в Борисполі. На початку 2023 опинилися на околицях Бахмута. Зараз (в вересні 2023 – прим.ред.) я дуже сильно радію, тому що наші почали просуватися Кліщіївкою. Коли я там був, Кліщіївка була ще не наша.

До речі, дуже сумно, коли на новину “військові просунулись на 400 м вперед” цивільні розчаровано реагують: “оо, всього 400 м!”. 400 м – це ого- го скільки!


Яка ваша спеціалізація?


– Я займався всім (посміхається). По штатці — розвідник та водій, а по факту — у мене навіть немає водійського посвідчення. Я був тією людиною, яка з командою заходила на позиції, працювала і зникала. Через те нас дуже сильно не любили, бо потім починались обстріли і хлопцям в бліндажах доводилось терпіти обстріли.


Поранення та невідоме майбутнє


– Як ви отримали поранення?


– Після трьох місяців у Бахмуті мав їхати у відпустку, але її не дали. Замість цього ми виконували бойові завдання у прикордонних територіях – робили дорозвідку. І під час одного з виходів мене і поранило. Нас було двоє, я і товариш. З товаришем все добре, він мене витяг. Я отримав контузію, пошкодження слуху та очей, втратив пальці на лівій руці.


Андрій лікується з початку квітня, кожного місяця має одну чи кілька операцій: відновлення слуху, видалення уламків, підготовка до очного протезування... В “Новому Зорі” провели операцію по видаленню залишків правого ока, сформували рухому культю в оці та встановили імплант. Згодом, щоб зберегти зір на лівому оці, була ще одна операція по укріпленню сітківки.


Як ви зараз бачите?


– Каламутно, але це пів біди. Я змирився зі втратою правого ока, нічого з цим не зроблю. Єдине, що мене реально хвилює — пляма посередині лівого ока, яка не дає можливості фокусуватися. Після контузії з’явилась дистрофія сітківки в зоні фокусування. Зараз я дивлюсь прямо на ваше обличчя, і я не знаю, як ви виглядаєте, хоч ми і в метрі один від одного. Щоб побачити вас чітко, мені треба дивитися в бік. Лікарі нічого не обіцяють, адже сітківка — орган, який не пересаджується. Тому маю зберегти зір на лівому оці, хоча б на цьому рівні.


Невідомо, чи ми втратили час, поки лікували інші поранення, але я був в такому важкому стані, що мене не дозволили транспортувати з лікарні, хоча була пропозиція відправити на лікування в Німеччину.


Боротьба із невизначеністю: від надії до прийняття реальності


Ви вже довго лікуєтесь, і маєте постійні “гойдалка”: є надія, немає надії.


– У мене варіантів немає. Якщо я здамся, моя наречена мене не пробачить, так само і мати. Вони з квітня зі мною, і якщо я все кину, це стане проявом неповаги до них. Зараз я веселий і з вами говорю, а два місяці тому я би відмовився від бесіди. Зараз я уже більш-менш усвідомлений.

Крім того, мене тримають хлопці, які на фронті лишилися. Вони майже тиждень не виходять з позицій (з побратимами Андрія все добре – ред)



Багато чого навчився робити і з таким зором, і з однією рукою. В принципі, все виходить, мене дуже підтримує турбота і піклування рідних.


Відсутність ока – велика проблема, якщо ти хочеш залишитись в лавах армії. Часто для тих, хто має неповну ампутацію кінцівок, знаходять певні посади, і такий військовий може далі допомогати країні. Багато прикладів і того, як військові без рук або ніг продовжують жити, завойовувати місця на параолімпійських змаганнях, створюють сімʼї. Людині, яка втратила зір, значно важче, адже її інакше сприймають оточуючі.


А люди без очей менш впевнені в своєму майбутньому. Їхні проблеми мало висвітлюються в публічному просторі. Поки немає технологій, здатних повернути зір, якщо в тебе фізично відсутнє око.


Реабілітація військових та допомога у поверненні до мирного життя, де немає такого адреналіну і страшних втрат, – одне з завдань тилу?


– Так, але важливо розуміти і те, що різниця у віці у військових відіграє роль. Так званий, молодняк, як я чи мої побратими, і умовні дядьки (40+ років) по поверненню після бойових дій по-різному ставляться до подій і реагують інакше. Так само по-різному буде сприйматись повернення в тил або закінчення війни. Мені здається, з молодими буде менше роботи в плані психологічної підтримки. У старших людей часто присутня образа, що “йому щось хтось винен, і тому він нічого не робитиме”. А у молодих інакше. Моєму побратиму 20 років і він уже бачив таке, що не кожен має за все своє життя, і при цьому він не змінився, так само робить дурні помилки. Побачене та пережите він “проковтнув”, навіть не звернув уваги.


Якось сиділи в бліндажику з хлопцями з Нацгвардії, всім до 25 років. Вони розповідали історії про гостомельський аеропорт, як сиділи з птрк та ловили “літачки”. Для них це було наче в комп'ютер пограти, ніяких негативних емоцій.

Багато хто з молодих пацанів прийшов за романтикою, а її немає. І це можна зрозуміти тільки тоді, коли вже немає, куди діватися, – ти на війні.


– Чого ви раніше не знали про себе?


– Я завжди любив випробування. Але, напевно, я не очікував вийти із зони комфорту настільки швидко і так різко. Крім того, я – чистоплюй, таким як я в бліндажиках важко жити. Хоча у мене і вийшло.


Фізично я був готовий – адже до війни займався страйкболом. Психологічно і морально мені також не було складно – я багато дивився відео з хірургічними операціями або аваріями, які публікують телеграм-канали. Тому побачене вживу мене не здивувало. Але я не сприймаю тепер росіян, як людей, і це усвідомлення не дає ніяких емоцій. Коли по посадках пробігала лисичка, я за неї більше переживав, ніж за цих нелюдів. Це дуже цікавий досвід.


Я зрозумів, що померти – легко, а ти спробуй вижити. Смерть – це вже не твоя проблема, це проблема тих, хто тебе оточує, рідних. До втрати руки чи ноги я теж був готовий. Але я не був готовий до втрати зору…


Історія Андрія – це лише одна з тисяч подібних, які відображають справжню вартість воєнного життя. Кожен день для військових – це новий виклик, але вони продовжують боротьбу за свою країну, своїх близьких та своє право на життя.



Сім’я Андрія не знала про існування фонду «Побач Перемогу». Вони шукали, де можна отримати консультацію та розпочати роботу над очною травмою та проблемами, які та викликала. Потрапивши до медичного центру “Новий Зір”, дізнались, що можна скористатися безоплатною консультацією для військових та завдяки підтримці благодійного фонду «Побач Перемогу» отримати покриття витрат на операцію


Якщо вам або вашим близьким військовим необхідна допомога, звертайтесь: +380 95 741 29 18 (по телефону або в месенджерах) на сайті https://www.see-the-victory.com/ та в соцмережах Facebook фонду


Контактна інформація:

м. Київ,вул. Глибочицька 17, пошт.ін.: 04052

тел.: +38 095 741 29 18


Банківські реквізити:

БО "Благодійний Фонд Побач Перемогу"

UA063052990000026004036234504

Код одержувача: 44812329

АТ КБ «ПриватБанк»


Рахунок "Побач перемогу" для міжнародних переказів:

- перекази в доларі: UA303052990000026005036238015

- перекази в євро: UA043052990000026005006229496


Посилання на МоноБанку: https://send.monobank.ua/jar/6pzZ74F9ta 


74 перегляди0 коментарів

Kommentare


bottom of page